Що означає бути культурним?

 

Уявіть собі теплий весняний день. Припустимо, травень. Лісова галявина, як у дитячих казкових фільмах. Трави, квіти, пташенята. Здається, ось-ось має відбутись щось світле, хороше, чарівне. Але це лише ілюзія, бо тут уже були люди. Бачите? Онде пляшки, мішки, недопалки, залишки бурхливої людської "життєдіяльності". А ось і самі поціновувачі природи: п'яні, галасливі, навіть дещо небезпечні. І лунає над лісом, перебиваючи пташиний спів, така чорна лайка, що листя на деревах соромиться шелестіти у відповідь.

Або ще сюжет: малесенький камерний зал театру "Колесо". Іде дуже непростий емоційно моноспектакль. Одна людина на сцені – віч-на-віч із цілим світом. Здається, можна почути, як схвильовано б'ється серце актора. Дівча зліва захоплено спілкується в Інтернеті, ніщо, крім планшета, її не цікавить. Чоловік попереду, мабуть, ніколи не чув, що в театрі вимикають звук на мобільному телефоні. Він же сплатив гроші за квиток, нащо йому ще за свої "кровні" себе обмежувати?

Задля чого це все? Та дуже просто! Людина хоче створити собі імідж культурної особи, яка любить природу і цікавиться мистецтвом. Ніхто ж не буде розповідати, як хропів під час вистави або як поламав кущі черемшини, не контролюючи свої нетверезі рухи... Усі скажуть: "О, бач, який Герасим молодець. Який він чуйний, інтелігентний, духовно розвинений хлоп!".

А я? Я – культурна людина? Якщо я бережу ліс і щиро переживаю в компанії Мельпомени, то це далеко не означає, що я себе виховала, "окультурила" чи "культивувала" настільки, щоб у своєму ж власному розумінні бути взірцем. Батьки і діди зробили все, щоб я мала гарну базу для самовдосконалення. Був час, коли мої підліткові утопічні погляди, віра в ідеальний світ, мрія про анархічне суспільство ледь не стали руйнівною машиною, спрямованою проти мене ж самої. Так-так, я насправді хотіла, щоб людиною керували тільки її власне сумління, її духовність, а не закони держави або релігії. І, зі свого боку, я робила все, щоб бути гідною частиною такого суспільства. Але чим більше я зростала і бачила все більше представників людства в усій красі, тим частіше плакала, бо дитяча мрія здавалась дурною, нереальною, непотрібною нікому, крім мене. А що я – маленька я – можу змінити в масштабах Всесвіту? Та що там Всесвіт, хоча б містечко... Марно. Я все частіше відчуваю себе ходячим архаїзмом. Наприклад, тому що не хочу дивитись на труп корови в Пінчук Арт Центрі. Або не розумію цінності малюнків у вигляді монохромного безладу. А я ще боюсь за свою дитину. Які цінності оточують її сьогодні? Батьки замінюють любов і увагу грошима. Я бачила, як ці діти постали перед лісом: вони були перелякані тим, що доведеться ходити серед дерев пішки, без машини і водія, без гувернантки. Моя донька, звичним рухом навісивши на спину свій великий рюкзак, впевнено попрямувала в хащі. Вона гірко плакала, слухаючи вірші українських поетів-дисидентів. страшні пророчі вірші. Вона розмовляє з рослинами і підставляє обличчя дощу. Вона – така ж утопістка, як і я. Їй буде важко і болюче, адже Біла ворона завжди страждає. Але мене просто охоплює гордість, тому що моя дитина в її маленькому житті керується своїми моральними принципами, своїм шанобливим ставленням до природи, а не вказівками "згори". Я радію тому, що вона вміє відчувати і живе за цими відчуттями, бо це природно. Бо так жили наші далекі пращури, які не те, що швидкісного Інтернету, – книжки не мали! Я не можу її навчити лише одному, тому, чого не вмію сама, – любові до людей, бо це майже неможливо в таких умовах, коли люди роблять лише зло, коли людство стрімголов поринає в саморуйнування так, як ніколи раніше, і вона це бачить і вже розуміє.

У нашій родині у слово "культура", насамперед, закладалась невпинна робота над собою. Знайшов якийсь недолік – треба його негайно знищити з коренем! Звичайно, музика, книги, кіно та інші види мистецтва – невід'ємна частина розвиненої особистості, але нащо ця оболонка над гнилою серединою! Ось я, наприклад, ніяк не можу виховати в собі терпіння до інших, уміння сприймати людей без критицизму, не надаючи оцінки їхнім вчинкам. Коли виявляєш, що така риса, як інтелігентність, пасує далеко не кожному індивідові, мимоволі починаєш придивлятись: свої чи ні? Не плутають Гегеля з Гоголем і Гобліна з Гебельсом? Хух, свої, можна трішечки відкритись і поговорите про важливе. Але ж насправді культурна людина не має бути таким снобом!

Щодо культури як здатності піднестись від тваринного існування до морального існування. Хто надав нам, людям, право порівнювати себе із тваринами?! Хіба тварини залишають за собою сміття на межі екологічної катастрофи? Хіба вони вживають алкоголь, наркотики? Гвалтують, убивають заради розваги, вчиняють підло? Ви бачили вовка, який би зібрав у зграї, ну, нехай гроші, а потім зник із цими грошима у невідомому напрямку? А скільки прикладів людських ми можемо навести? Безліч. Ще цікавий момент: кішка чудово розуміє, що ви їй кажете, і справа не в інтонації. А ви хоча б одне "няв" можете достеменно розтлумачити? Хто з нас крутіший? Людство дійшло до такого абсурдно низького рівня духовності і культури, що має наново вчитись у тварин.

А ще дуже шкода, що мене не чують дівчата, які в страшному лютому 2014 задирали ноги на погорілий БТР, фотографуючись гламурно на "аватарку". Я сподіваюсь, що ці дівчата ніколи не стануть лікарями або викладачами, а їхніх дітей буде виховувати хтось зовсім інший. Адже якщо вже говорити про культуру українського народу, то ця тема – найболючіша. Багато років не мали ми ані культури, ані національного духу, ані нації. І зараз нам треба не тільки відроджувати добре, розумне, вічне з попелу, а й створювати нове, щоб не втратити своє людське обличчя.

 

Аліса ЛЮБАРСЬКА,

студентка І курсу Інституту комп'ютерних технологій

 

Джерело: Газета «Університет «Україна» №7-8, 2014

автор: Аліса ЛЮБАРСЬКА, студентка І курсу Інституту комп'ютерних технологій

видання: Газета «Університет «Україна» №7-8, 2014, час видання: 2014


19/12/2014