Екологічні проблеми сталого розвитку та збереження навколишнього середовища в контексті навчання студентів

Екологічні проблеми сталого розвитку та збереження навколишнього середовища в контексті навчання студентів

 

Тетяна Лукашенко,

старший викладач кафедри психології

Університету «Україна»

 

Віктор Малишев,

доктор технічних наук,

завідувач кафедри - професор хімії та новітніх хімічних технологій

Університету «Україна»

 

УДК 372.8:504.03:504.05

 

Ключові слова: екологія, навчання, сталий розвиток, збереження навколишнього середовища, «зелені» технології, екологічна освіта, основи і принципи.

 

Вступ

Згідно з ініціативою Міжнародного союзу теоретичної та практичної хімії (ІЮПАК), яка підтримується ЮНЕСКО, 63-а сесія Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй проголосила 2011 рік Міжнародним роком хімії. В резолюції ООН з Міжнародного року хімії підкреслюється , що досягнення фундаментальної хімії значною мірою зумовлює сучасний рівень розуміння будови матеріального світу, а хімічні підходи та технології відіграють ключову роль у розв’язанні глобальних проблем сталого розвитку та збереження навколишнього середовища, в забезпеченні населення планети чистою водою, їжею, ефективними ліками, енергією. Запропонований ІЮПАК девіз року хімії «Хімія – наше життя, наше майбутнє» повинен сприяти розумінню різними шарами суспільства важливої ролі хімії, підвищенню попиту на хімічні знання і розробки, залученню здібної молоді в хімічну науку та промисловість, поглибленню міжнародного співробітництва хіміків та їх організацій в інтересах збереження нашої планети та вирішення глобальних проблем людства [1, 2].

Проведення року хімії в нашій країні повинно сприяти створенню та впровадженню нових екологічно безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих процесів хімії та хімічної технології, сприяти модернізації економіки країни, подоланню її сировинного характеру та переведенню на сучасний високотехнологічний шлях розвитку багатьох екологічних і природоохоронних проблем.

Серйозним спонукальним та об’єднуючим моментом у боротьбі зі ці цілі є так звані «зелені» рухи та «зелені» технології. Початок «зеленому» руху було покладено ще в 60-і роки ХХ століття, коли громадськість Північної Америки та Західної Європи, яка виступає за збереження навколишнього середовища, добилася посилення природоохоронного законодавства та посилення контролю за використанням токсичних хімікатів у різних галузях економіки та соціальної сфери. Окрім штрафних санкцій та заборони застосування низки особливо небезпечних хімікатів, посилилась увага до пошуку менш токсичних заміщуючих хімічних речовин, альтернативних технологій енерго- та ресурсозбереження. Більше того, законодавчо був введений токсикологічний контроль отриманих і застосовуваних хімічних речовин та матеріалів.

Визначення «зеленої» хімії, прийняте ІЮПАК [3], таке: «Зелена хімія – відкриття, розробка та використання хімічних продуктів та процесів, які зменшують або виключають використання та утворення шкідливих речовин». Визначення прямо вказує на необхідність урахування можливих негативних явищ ще на стадії створення нових сполук, про що раніше дослідники часто не задумувалися. Поль Анастас та Джон Корнер сформулювали 12 принципів «зеленої» хімії, які стали нині класичними [4]. Ці принципи, які розкривають практичні аспекти визначення ІЮПАК, наводяться нижче.

  • · Запобігання (краще не допускати утворення відходів, ніж займатися їх переробкою або знищенням).
  • · Раціональне (ефективне) використання вихідних реагентів (методи синтезу повинні розроблятися таким чином, щоб у склад кінцевого продукту входило якомога більше атомів використовуваних вихідних реагентів).
  • · Зниження загрози процесів і продуктів синтезу (у всіх можливих випадках потрібно прагнути до використання або синтезу речовин, нетоксичних або малотоксичних для людини та навколишнього середовища).
  • · Конструювання «зелених» матеріалів (технології повинні забезпечувати створення нових матеріалів із найкращими функціональними характеристиками та мінімальною токсичністю).
  • · Виключення використання небезпечних допоміжних реагентів (слід по можливості уникати використання у процесі синтезу допоміжних реагентів (розчинників, екстрагентів і т.д.): якщо це можливо, ключовим є параметр токсичності).
  • · Енергозбереження (слід сповна враховувати економічні та екологічні наслідки, пов’язані із затратами енергії в хімічних процесах: бажано здійснювати процеси синтезу при кімнатній температурі та нормальному атмосферному тиску).
  • · Використання відновлюваної сировини (у більшості випадків, коли це технічно можливо та економічно вигідно, слід віддавати перевагу відновлюваній сировині).
  • · Зменшення числа проміжних стадій (потрібно мінімізувати або зовсім відмовитися від непотрібних проміжних стадій (блокуючі групи, протектори, проміжні модифікатори фізичних та хімічних процесів), оскільки проміжні стадії зазвичай поєднанні з додатковими відходами та збільшенням кількості реагентів, які використовуються).
  • · Використання каталітичних процесів (каталітичні процеси з максимально можливою селективністю прийнятніші стехіометричних реакцій).
  • · Біорозклад (потрібно прагнути до легкого біорозкладу вихідних та отриманих із них продуктів, які не призводять до небезпечних для навколишнього середовища сполук).
  • · Забезпечення аналітичного контролю в реальному часі (для попередження утворення небезпечних відходів потрібно розвивати аналітичні методи, які забезпечують можливості моніторингу та контролю в реальному часі).
  • · Попередження можливості аварій (хімічні сполуки, які використовуються у технологічних процесах, повинні бути присутні в формах, які мінімізують можливість хімічних аварій, таких, як викиди сильнодіючих отруйних речовин, вибухи, пожежі).

 

Визначення, предмет дослідження, основні завдання та міждисциплінарний характер екологічної науки

Термін “екологія” став останнім часом “усепроникаючим” і “всеохоплюючим”. Будь-яка наука сьогодні без видимих зусиль установлює свою предметну галузь екологічних досліджень. Такий феноменальний злет екологічного напряму небезпідставний і потребує уточнень.

Термін екологія вперше вжив у 1866 році німецький учений Е. Геккель. Він походить від грецьких слів oikos, що означає дім, помешкання, місце перебування та logos – наука. Так Геккель назвав науку, що вивчає організацію та функціонування надорганізмових систем різних рівнів: видів, популяцій, біоценозів та біосфери. Спочатку цей термін використовувався тоді, коли йшлося про вивчення взаємозв’язків між рослинними та живими спільнотами, що входять до складу стійких та організованих систем, які склалися в процесі еволюції органічного світу з навколишнім середовищем.

Екологія є складовою частиною біології. Американський еколог Юдін Одум дав найбільш коротке і найменш спеціальне визначення екології – це біологія навколишнього середовища [5]. При цьому автор запропонував ще кілька варіантів визначення екології, а саме:

екологія – дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня;

екологія – комплексна наука, що досліджує середовище існування живих істот (включаючи людину);

екологія – галузь знань, що розглядає деяку сукупність предметів та явищ з точки зору суб’єкта або об’єкта (живого або за участю живого), який є центральним у цій сукупності;

екологія – дослідження становища людини як виду та суспільства в екосфері планети, її зв’язків із екологічними системами та засоби впливу на них;

екологія – об’єднуючий елемент усієї розумової діяльності людини на планеті, що сприяє знаходженню раціональних рішень у процесі господарської діяльності людини і при оцінці її досягнень та успіхів не в споживацькому аспекті, а у встановленні їх права на життя лише в тому випадку, коли вони базуються на м’яких впливах господарської діяльності людини на природне і навколишнє середовище і не завдають прямих і опосередкованих збитків людині як особі, здоров’ю та добробуту нинішніх та наступних поколінь людей на Землі;

екологія – наука про способи обмеження споживання ресурсів біосфери для задоволення потреб господарської діяльності людини, або, іншими словами, наука про обмежувальні прогнози в господарській діяльності людини на Землі;

екологія – це наука, яка досліджує закономірності життєдіяльності організмів (у будь-яких проявах, на всіх рівнях інтеграції) у їх природному середовищі існування з урахуванням змін, які вносяться у середовище діяльністю людини;

екологія – наука про відносини живих організмів та їх угруповань між собою та з довкіллям.

Предметом дослідження екології є детальне вивчення за допомогою кількісних методів основ структури та функціонування природних та створених людиною систем. Жива природа, що оточує нас, – це не безладне, випадкове поєднання живих істот. Вона є стійкою організованою системою органічного світу, що склалася в процесі його еволюції. Центральне місце в екології посідає проблема динаміки та чисельності популяції і механізмів її регулювання. Тут виявляється значимість участі популяційних (конкуренція за їжу) та біоценотичних (хижаків, паразитів, збудників захворювання) механізмів.

Екологія, постійно збільшуючи набір факторів зовнішнього середовища, вивчає їх вплив на особини, популяції, на людину. Звідси випливає прямий зв’язок екології з господарською діяльністю людини, особливо з такими масштабними виробництвами, як енергетика, паливо- та ресурсовидобувні комплекси, хімія, транспорт, лісове та сільське господарство тощо.

Тому серед основних завдань екології можна виділити такі:

  • · дослідження особливостей організації життя, в тому числі у зв’язку з антропогенним, що є результатом людської діяльності, впливом на природні системи;
  • · створення наукової основи раціональної експлуатації біологічних ресурсів;
  • · прогнозування змін природи під впливом діяльності людини;
  • · збереження середовища існування людини.

 

Екологічні системи.

Проблеми господарської діяльності суспільства

Під екологічною системою розуміють сукупність елементів, утворених живими організмами та середовищем їх існування, пов’язаних між собою обміном речовин та енергії. При дослідженні регулювання чисельності ссавців велике значення надається аналізу взаємопов’язаних фізіологічних, гормональних та залежних від поведінки механізмів. У динаміці чисельності популяцій найглибше вивчається роль практично важливих видів: шкідників сільського та лісового господарства, носіїв та переносників збудників захворювань, об’єктів рибного та мисливського промислів.

Взаємовідносини людини з видами, популяціями, спільнотами в наш час є екологічно незбалансованими. Внаслідок цього мають місце значні втрати врожаїв через шкідників, значних збитків завдають живі організми сировині, матеріалам, техніці, будівлям та спорудам, пам’ятникам культури, скорочується чисельність та зникають окремі види, виникає екологічний дискомфорт урбанізованого середовища, що поглиблює стресові ситуації, зростає захворюваність людей.

Збалансованість взаємовідносин людини з видами, популяціями та спільнотами може бути досягнута за рахунок комплексних зусиль з боку людини шляхом екологічної регламентації господарської діяльності, цілеспрямованого, екологічно виправданого впливу на види, популяції та екосистеми, шляхом екологічного виховання підростаючих поколінь.

Завдяки цьому може бути розв’язано багато проблем господарської діяльності суспільства:

• інтенсифікація виробництв низки галузей;

• збереження та заощадження сировини;

• охорона історичних та архітектурних пам’яток;

• збільшення часу експлуатації промислових та житлових комплексів;

• збільшення тривалості життя та зниження захворюваності людей в умовах урбанізованого середовища;

• вдосконалення механізмів взаємодії суспільства та природи.

Характерною рисою екології є те, що вона не належить до числа наукових дисциплін з простою лінійною структурою, оскільки вона є міждисциплінарною. У процесі свого розвитку та освоєння людиною нових дисциплін екологічні знання повинні неперервно накопичуватися. Екологія є спільною базою співпраці фахівців усіх напрямків: натуралістів та інженерів, експериментаторів та вчених-теоретиків, біологів, математиків, економістів, медиків, метеорологів, для яких екологічні знання є просто необхідними. Набуття кожною людиною екологічних знань буде сприяти дбайливому ставленню до природи, збереженню її та меншій кількості ударів з її боку у відповідь за бездумне ставлення до неї. Все більше людей бере участь у діяльності з охорони навколишнього середовища, а екологія стає все більш важливою для життя людини і її існування на планеті. Думати глобально, а діяти локально – ось актуальний екологічний девіз сьогодення [6].

Загальна екологія займається дослідженням усіх типів екосистем. Екологія рослин досліджує зв’язки рослинних організмів із середовищем. Екологія тварин досліджує динаміку та організацію тваринного світу. Крім того, існує екологія людини, тварин та екологія мікроорганізмів.

Біосфера являє собою найбільшу екологічну систему, основою якої є забезпечення кругообігу речовин і трансформації енергії, переміщення їх уздовж харчових ланцюгів. Проблеми взаємовідносин живого організму з навколишнім середовищем завжди були компетенцією самостійної наукової галузі – екології, що почала формуватися понад сто років тому. За більш ніж вікову історію своєї онтологічної еволюції екологія як наука про взаємовідносини живих організмів із навколишнім середовищем пройшла шлях, склавшись у важливу наукову дисципліну біологічного спрямування.

 

Вчення про біосферу і ноосферу

Важливим етапом у розвитку всього природознавства стало створене В. Вернадським вчення про біосферу та ноосферу, з якого випливає, що взаємодія організмів із середовищем не обмежується зайнятим простором, а поширюється далеко за його межі. Тому предмет досліджень екології потенційно був завжди ширший і об’ємніший за простір, що займає його екосистема. Встановлені в екології логічні взаємозв’язки та принципи поступово набували дедалі практичнішого значення.

У вперше введений прихильником біогеохімічних концепцій розвитку французьким математиком і філософом Е. Ла Руа термін «ноосфера» В. Вернадський вклав якісно новий, соціально-екологічний зміст, трактуючи її як «такого роду стан біосфери, в якому повинні проявлятися розум і спрямована ним робота як нова небувала на планеті геологічна сила». Вчення В. Вернадського сприяло подальшому розширенню предмета екології, надало нової ідейної спрямованості екологічним дослідженням, акцентуючи увагу на охороні навколишнього середовища та біосфери в цілому від небажаних порушень речовинно-енергетичного кругообігу на планеті. З розширенням предмета екології зростало коло теоретичних і прикладних завдань, які перед нею висувалися.

Однак, протягом тривалого періоду радянського тоталітаризму екологія поряд із іншими біологічними науками розвивалась уповільнено через відсутність соціального замовлення, всевладдя комуно-тоталітарного класово-ідеологічного догматизму, насилля підтримуваних правлячим режимом псевдонаукових ідей у цій сфері. І все ж екологічні ідеї хоча й повільно, але проникали в науку. За своєю суттю екологія невдовзі набула визнання, виступила організатором і стимулятором розвитку інших галузей природознавства. До неї додалися нові аспекти досліджень, поступово вона почала набувати іншого наукового змісту та соціального звучання. Діапазон трактувань екології в цих умовах стає надзвичайно широким - від захисту традиційно сформованого екологічного змісту цієї науки до цілковитої його підміни гуманістичними аспектами. З’явилися вкрай не фахові визначення.

Зміна у ставленні до екології та перетворення її з підпорядкованої галузі біологічних знань у провідний самостійний науковий напрям пояснювались тим, що саме життя висунуло перед нею завдання стати теоретичною базою багатогранної практичної діяльності у свідомості людей. Участь фахівців різних профілів у вирішенні теоретичних і практичних завдань екології сприятливо позначилась на її розвитку, збагатила новими ідеями, науковими підходами і практичним досвідом. Разом із тим сучасні вимоги до екології й позиції розвитку стали несподіваними, а її науковий потенціал виявився недостатнім для роз’яснення політичних і господарських проблем, організації раціонального природокористування в регіональних і загальнодержавних масштабах. Вивчення проблем негативного антропотехногенного впливу на довкілля вимагало нових наукових підходів та розвитку відповідних форм і методів екологічної освіти.

Досвід свідчить, що нові галузі знань неможливо проголосити, вони формуються у процесі тривалого розвитку численних різнопланових досліджень та апробації одержаних результатів у реальній практиці. Сучасна постіндустріальна епоха зумовила перехід пізнання на такий порядок сутності, де те, що в явищі виступало як розрізнене, стає внутрішньо взаємозв’язаним, суттєво єдиним, спонукала все частіше розпочинати дослідження соціально-екологічних проблем з постановки завдань, які виникають у практиці суспільної життєдіяльності. «Ми все більше спеціалізуємось не за науками, – підкреслював В.Вернадський, - а за проблемами, це дає змогу, з одного боку, надзвичайно заглиблюватись у явище, яке вивчається, а з іншого – все ширше охоплювати його з усіх точок зору» [7]. За цих умов стираються наукові та організаційні грані, а процес актуалізації наукових проблем прискорюється.

В екології почали проявлятися не лише глобальність і комплексність сучасних природничих проблем, але й їх взаємопереплетіння з проблемами географічними, економічними, соціальними, політичними. Під цим приводом деякі дослідники, на наш погляд, неправомірно почали перетворювати екологію з біологічної науки на галузь знань, що вивчає складні суспільствознавчі, економічні, етичні й політичні питання, нерідко трактувати її вже не як науку, а як загальнонауковий підхід [8]

Отже, основи екологічного знання в його широкому міждисциплінарному розумінні, по суті, були закладені ще В.Вернадським в його вченні про біосферу, а потім у роботах В.Сукачова (вчення про біогеоценози), В.Сочави (вчення про геосистеми), О.Григор’єва (вчення про географічну оболонку) та ін. [8].

 

Взаємовідносини між суспільством і природою

Все очевиднішим стає складний характер взаємовідносин між суспільством і природою, і саме це спонукало до життя нову суміжну галузь знання, яка аналізує і синтезує різноманітні загальнонаукові, природничі і соціологічні дані з метою виявлення закономірностей взаємозв’язку природи і суспільства, природи і людства, оцінки стану природного середовища, прогнозування його змін, вироблення рекомендацій з регулювання і оптимізації екологічної взаємодії. Цю практичну і теоретичну проблематику називають по-різному: «людина і природа», “взаємодія природи і суспільства», «охорона природи», «збереження природного середовища», «енвайронменталізм», «екологія людини і суспільства», «соціальна екологія», «глобальна екологія» тощо.

В екологічному взаємовідношенні беруть участь досить різнорідні, але тісно взаємопов’язані об’єкти: космічна і, як її частина земна природа, неорганічний і органічний світ, людина як біологічний таксон і популяція, як етнос і раса, людство в якості досоціального і соціального організму, суспільство на різних рівнях його організації і діяльності – технічному, економічному, політичному, ідеологічному, естетичному тощо. Відповідне обмеження і розчленування екологічної проблематики може проводитись по-різному. Такі дослідники, як Бачинський Г.О., Беренда Н.В., Бондаренко В.Д. намагаються реалізувати такий системний підхід, який потребує виділення головних взаємодіючих компонентів і елементів природи та людства і ґрунтується на передбаченні їх реальної чи можливої інтеграції в цілісній екосистемі, що саморозвивається [9].

Різнорідні і різнорівневі біосистеми (організми, популяції, таксони, біоценози, біосфера), будучи замкнутими в межах геосистем, є, порівняно з ними, більш високоорганізованими об’єктами, які в екологічному аспекті досліджуються біоекологією, що охоплює і екологію людини як біосистеми, – антропоекологію. Всі біосистеми взаємодіють з геосистемами, хоча далеко не всі геосистеми втягнуті в цю взаємодію. Інтеграція геосистем і біосистем утворює біосистеми, чи екосистеми, різних ієрархічних рівнів – від біогеоценозів аж до біосфери чи екосфери («біосфери» у розумінні В. Вернадського). Останні три терміни часто розглядаються як синоніми, хоч ототожнювати біогеосферу з біосферою недопустимо: є пропозиція екосферою називати спотворену антропогенними впливами біогеосферу (І. Круть, І. Забєлін, 1988). Біогеосферу як екосистему вищого планетарного рівня слід відрізняти від екосу як багаторівневу системну сукупність усіх екосистем, включаючи і біогеосферу.

Все людство, організоване як на природних, так і на штучних рівнях, як єдину систему вищого рівня утворює антропосферу; його біологічній організації відповідає біоантропосфера (Д. Анучин та ін.). Виділення тільки соціальної організації антропосфери дає підстави для виділення соціосфери, яку як соціосистему вищого рівня слід відрізняти від соціуму як сукупності всіх соціосистем (Ю. Єфремов та ін.). Соціосфера включає і матеріальну, і духовну культуру, аналіз яких, зокрема, дає можливість бачити, по-перше, систему штучних матеріальних речей, відносин, властивостей – техносферу (С. Колесник та ін.) і, по-друге, систему генерованих людиною ідей, знань, думок, інформацію та ін. – названу ноосферою (Е. Леруа, П. Тейяр де Шарден, дещо в іншому розумінні В. Вернадський та ін.). Отже, слід підкреслити, що поки що залишається відкритою проблема системної інтеграції соціосфери з біогеосферою в єдину самоорганізовану екосферу, в єдину систему геоекологічного знання.

І саме тому, переходячи від природничої екології через біоекологію до соціальної екології, необхідно визнати останню поки що лише прикладною екологією, але не у вузькоутилітарному смислі, а в життєво важливому практичному значенні. Прикладна екологія покликана ліквідувати розрив між природою і суспільством, між природним і гуманітарним знанням, навіть, по можливості, забезпечити їх інтеграцію.

Аналіз взаємозв’язку соціального та біотичного в людині стверджує, що її соціальна суть сформувалась у надбіотичній сфері її існування і невіддільна від праці та свідомості. Людське суспільство є носієм соціальної форми руху матерії, складною саморегульованою системою зі своїми специфічними законами розвитку, регуляторними механізмами та інституціями, які повинні керуватися не лише соціальними перетвореннями, а й середовищем, в якому ці перетворення відбуваються. Саме з цих причин система «суспільство-природа» характеризується не структурною єдністю біотичного і соціального, а представлена двома дискретними, хоч і взаємозв’язаними системами, їх структурно-функціональні особливості не зіставні й не сумісні.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.    Тарасова Н.П., Нефедов О.М., Лунин В.В. Химические проблемы устойчивого развития и сохранения окружающей среды // Успехи химии, 2010. – Т 79, № 6. – С 491-492.

2.    Перепелиця О.П. Екохімія та ендоекологія елементів: Довідник з екологічного захисту. К.: НУХТ, Екохім, 2004. – 736 с.

3.    Tundo P., Anastas P., Black D.StC., Breen J., Collins T., Memoli S., Miyamoto J., Polyakoff M., Tumas W. Pure Appl. Chem. 72. 1210 (2000).

4.    Anastas P.M., Warner J.C. In Green Chemistry: Teory and Practice. Oxford University Press. New York. 1998. P. 30.

5.    Бедрій Я.І., Джигирей В.С., Кидисюк А.І. та інші. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища. Навчальний посібник для вузів. - Львів, 1999. - 238с.

6.    Дробнохот М., Вольвач Ф. Екологія в освітньому полі України: методологія та зміст // Освіта і управління, 1999. - №3. – С. 137-155.

7.    Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології: Навч.посіб. – 3-е вид., перероб. і доп. – К.: МАУП, 2002. – 296с.: іл. – Бібліогр.: С.290-292.

8.    Іващенко С. Екологічна культура в контексті національного виховання // Освіта і управління, 2001. - №3. – С. 107-116.

9.    Основи соціоекології: Навч.посібник. / Г.О. Бачинський, Н.В. Беренда, В.Д. Бондаренко та ін. - К.: Вища школа, 1995.

 

Джерело: Український науковий журнал

«ОСВІТА РЕГІОНУ. ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ», 2010, 4 

автор: Тетяна Лукашенко, старший викладач кафедри психології Університету «Україна», Віктор Малишев, доктор технічних наук, завідувач кафедри - професор хімії та новітніх хімічних технологій Університету «Україна»

видання: Український науковий журнал "ОСВІТА РЕГІОНУ. ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ", час видання: 2010

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


10/03/2011