Великий скіф Зороастр: пророк, маг і політичний теолог

ВЕЛИКИЙ СКІФ ЗОРОАСТР:  ПРОРОК, МАГ І ПОЛІТИЧНИЙ ТЕОЛОГ

 

Терновий шлях: від Господа – до Бога,

Провидці в двадцять і пророки з тридцяти,

Тисячолітня жертвенна дорога,

Якою вже не можеш не іти

(Автор)

 

В. М. Бебик,

доктор політичних наук, професор,

проректор Університету «Україна»,

голова Всеукраїнської асоціації політичних наук

 

УДК 316.32+32

 

 

У статті розглядається скіфо/арійське походження пророка Зороастра – творця першої глобальної релігії та її роль у світових цивілізаційних процесах.

Ключові слова: цивілізація, скіфи/aрії, саки, теукри, політична теологія, пророк, Зороастр.

 

В статье рассматривается скифо/арийское происхождение пророка Зороастра – творца первой глобальной религии, а также ее роль в мировых цивилизационных процессах.

Ключевые слова: цивилизация, скифи/арии, саки, теукры, политическая теология, пророк, Зороастр.

 

The article is considered Scithia/Arians etnics of Proroc Zoroaster and his role in the first global religion and global world civilization.

Key words: Civilization, Scithians/Arians, Saky, Teuсry, Political Theology, Proroc, Zoroaster.

 

Із публікацій представників різних наукових сфер ми пересвідчуємося у непересічній і знаковій ролі стародавньої української цивілізації у світових культурно-цивілізаційних процесах [4-10; 12; 13; 18; 19; 23].

Проте, ніде правди діти: на певному етапі нашої стародавньої історії духовно-інтелектуальний і державно-політичний потенціал українського етносу виснажився і розчинився у підкорених ним етносах.

Його історія була фальсифікована, а самі нащадки скіфів-аріїв потрапили в залежність від неукраїнських релігій та держав. Нині ж Україна оживає, відновлює свою справжню історію і починає відчувати велич своєї тисячолітньої місії на цій благословенній Богом землі.

 

·      Політична теологія, або коли Боги стають чоловіками?

 

Ви не задумувалися, чому це Бог у провідних релігіях світу має ознаки чоловічої статі: Бог-отець, Бог-син, Бог-дух і т. ін.? Та й моделі божественного походження політичної влади у стародавніх скіфів-аріїв, єгиптян, еллінів, китайців, ацтеків та інших народів глобально стандартизовані: цар, імператор, князь обов’язково – син Бога (Сонця, Неба) і земної жінки.

Але на перших етапах становлення глобальної української цивілізації в суспільній ієрархії домінували жінки. Скажімо, в археологічних знахідках Мезинської цивілізації (ХХ-ХІІ тис. до н.е.) серед фігурок богів практично всі – жіночої статі [4]. Та ж сама тенденція проглядається і в наскельній міфології Кам’яної Могили (ХІІ-ІІІ тис. до н.е.) [19] та на перших етапах Трипільської цивілізації (VI-III тис. до н.е.) [8; 10; 23; 28].

Проте, з виокремленням скіфо-арійської спільноти, ситуація змінюється на протилежну: в аріїв чоловіки переймають на себе і духовну (жерці), і військово-політичну владу (царі – кшатрії, воїни – самари).

Отже, після розколу за гендерно-політичним чинником на „патріархалів” і „матріархалів” наші предки скіфи-арії/орії протягом VI-І тис. до н. е. розселилися по всьому світові, утворивши першу в історії глобальну конфедерацію. Її основою було спільне етно-культурне походження еліти (нордична раса), спільна мова (санскрит – „сонячне письмо”) та (солярні) вірування.

Арії - „патріархали”/саки (кочовики-хлібороби) завоювали Афганістан (тоді – Арія), Іран (Аріан), Середню Азію (Самарканд, Бухара, Сирдар’я, Амудар’я), Індію (Ар’яварта), Тібет (очолений родом Арулат), Бірму (столиця – Киянг), Камбоджу (керовану арійським родом Камбоджеша), Індонезію (міста Самаринда, Семаранг), Філіппіни (острів Самар), Папуа-Нову Гвінею (місто Самарай).

Своєю чергою, орії - „матріархали”/дорійці (землероби-кочовики) завоювали Шумер/Самару (сучасний Ірак), Єгипет (династії гіксосів), Палестину (Самарра), Грецію (Доріда), Малу Азію (Карія), Західну (Кельтика), Центральну (Славія) та Північну Європу (Балтія).

Це підтверджується й даними А. Кемпа, який відтворив карту (мал.1) глобального розселення нордичної (білої) раси з території України, починаючи з VI тис. до н. е. [31] (Artur Camp. March of the Titans. A History of the White Race. — USA, Ostara Publications, 1999).

 

Мал. 1. Карта розселення нордичної (скіфо-арійської) раси з території України (VI тис. до н.е.)

 

·      Українці і росіяни - не слов’яни!

 

Як стверджує чеський дослідник Ф. Дворнік, слов’яни здавна жили між Дунаєм і Віслою, а з VI ст. н.е. – ще й між Віслою та Одером – аж до Ельби 14]. Отже, виходить, що власне слов’янами є поляки, чехи, словаки і словенці. Українці, а тим більше – росіяни, не є слов’янами!

Щодо зв’язку між скіфами-аріями та українцями, то варто звернути увагу на слова російського історика З. Рагозіної, яка так писала про скіфів-аріїв: „Із зовнішністю та одягом цих предків - малоросів ми знайомі, головним чином, із надзвичайно красивих і художньо оформлених речей, знайдених у царській могилі поблизу Керчі (древньої Пантикапеї)...” [25, с. 464].

Росіяни ж, за свідченням В. Белінського, є нащадками фіноугорського народа моксель, що змішався із татарським етносом Золотої Орди [3].

Ці факти є, певною мірою, вражаючими і несподіваними. Але не більше, ніж слова римського історика Помпея Трога (І ст. до н.е.), котрий писав, що „скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...” [18, с. 91].

Звернемо увагу, що так звана „історична традиція” (нав’язана нам істориками імператриці-німкені Катерини ІІ) прив’язує єгипетську цивілізацію до ІІІ тис. до н. е., а скіфів – до І тис. до н. е.! Якщо ж взяти до уваги слова римлянина Помпея Трога, то, очевидно, скіфи щонайменше на 2 тисячі років старші, ніж вважалося раніше!

У цьому контексті зовсім інакше сприймаються слова римських істориків Юліана Юстина і Квінта Курція Руфа та їхніх єврейсько-християнських колег Йосифа Флавія і Тертулліана, котрі стверджували, що скіфи були родоначальниками парф’ян та бактрійців [18, с. 27]. Останні, як відомо, проживали на території тогочасних Персії та Індії.

Згадаємо також і слова „батька історії” Геродота (книга 4, розділ 26), котрий не знав у Греції „жодного видатного філософа, який не був би скіфом” і поділяв скіфський народ на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів і скіфів-георгіїв (борисфенітів) [32].

Сучасні українські історики (С. Березанська та ін.) доводять, що саки (ямна археологічна культура) домінували в Україні та навколишніх землях у ІІІ-ІІ тис. до н.е. [4].

З іншого боку ми вже знаємо, що Троя (за римською офіційною версією) була заснована троянським царем Теукром (син Бога Зевса) у ІІІ тис. до н. е. Римляни (І тис. до н. е.) вважали троянців своїми предками і називали їх теукрами (Teucri) [17].

Враховуючи, що Геродот називав скіфів-георгіїв нащадками древніх і славних теукрів, логічним є висновок, що скіфи-георгії були найстаршими серед скіфів! А звідси й логічний висновок, що теукри – це ті ж самі скіфи-арії, які, за твердженням римського історика Помпея Трога, є старшими за єгиптян!

Єгипетська цивілізація розквітає у ІІІ тис. до н.е. Якщо ж скіфи-арії старші за єгиптян, виходить, що скіфи насправді проживали щонайменше у IV тис. до н. е.!

Але ж це припадає на розквіт Трипільської цивілізації (VI-III тис. до н. е.)! – Погляньте на мал. 2, на якому зображено трипільську посудину IV тис. до н. е. На ній (відповідно до міфології скіфів) намальовано Змієногу Богиню, котра разом із Гераклом і вважається Праматір’ю скіфів.

Ось так системно досліджені дані історії та міфології знаходять своє підтвердження археологічними знахідками Українського Трипілля!

 

Мал. 2. Змієнога Богиня – Праматір скіфів

(трипільська посудина, IV тис. до н. е.)

 

·      Саки-січовики у Стародавніх Мідії, Персії, Аріан(т)і

 

З мал.1 ми бачимо, що наші скіфо-арійські предки (транзитом через Туреччину) потрапили у ІІІ-ІІ тис. до н. е. до Шумеру/Самари, Мідії та Персії. На території двох останніх країн скіфи/саки утворили потужну державу Аріан (Арія Антів?).

За свідченням З. Рагозіної, „мідяни самі себе називали арійцями..., так називали їх і сусіди, і піддані...” Своєю чергою, Геродот відзначав, що в Мідії жили: „туземці”, „кочовики”, „ті, хто живе в шатрах” (кшатрії?), „власники грунту”, „арізанти” (арії-анти?) і „маги” [25, с. 236, 238].

Імена у тамтешніх царів теж були скіфські, наприклад, Кияк(н)сар (653-613 рр. до н. е.). Окрім того, пізньоавестійська традиція згадує про 14 царів легендарної династії Киянідів, які правили цією країною в незапам’ятні часи [11].

 

Мал. 3. Карта Мідії (сучасні – Туреччина, Вірменія, Ірак, Іран) часів пророка Зороастра (VI ст. до н. е.)

 

Залишилися арії (анти) панівною верствою і в правонаступниці Мідії – Персії. Зокрема, вже згадана вище З. Рагозіна доводить, що цар Персії (Кір) Куруш був арієм і походив із стародавнього арійського роду „куру”.

На гробниці видатного перського царя Дарія І, як повідомляє Ф. Гюїз, ми можемо прочитати: «Дарій – …перс, син перса, арій з арійського роду» [11, с. ].

До того ж нагадаємо, що давньоукраїнське плем’я антів (яке дало назву античному світові) здавна проживало між Дністром і Бугом (ІІ-І тис. до н. е., Черняхівська археологічна культура) [4; 5].

Отже, перські царі Куруш і Дарій не були персами. Не був персом, за свідченням класика перської літератури Фірдоусі (Х ст. н. е., поема „Шахнаме”), і легендарний герой персів і таджиків Рустам. Він теж був арієм і походив із племені саків [25].

А саки (звідси й назва кримського міста – Саки), як відомо, були скіфами! Зокрема Геродот писав, що скіфи були озброєні луками, кинджалами і була у них зброя «сакіра» [32]. Своєю чергою сакірабойова сокира, самі скіфи звали себе саками, тобто – воїнами, січовиками. Греки ж звали саківскіфами [26].

Якщо ж доповнити літературно-лінгвістичні дослідження результатами порівняння предметів матеріальної культури та побуту (мал. 4), ми маємо всі підстави для висновків щодо спорідненості української та іранської культури, які мають спільну скіфо-арійську основу.

 

Мал. 4. «Українська» хата-мазанка з Мазендарану (Іран)

 

·      Зороастр: від мага до пророка-реформатора

 

До славетної когорти Великих скіфів зараховують і творця першої світової релігії Спітаму Зороастра (Заратуштру).

Зокрема американський дослідник А. В. Вільямс Джексон стверджував, що Пророк Спітама Зороастр був «священником оріянської віри». Ім’я Спітама, на його переконання, скіфське і означає – Світлий [33].

Авестийська традиція свідчить, що так само, як і Сак’я Муні – Будда [20; 24; 27], Спітама Зороастр народився в царській родині.

Народився і, на відміну від інших дітей, не заплакав, а засміявся. Таким згодом з’явиться світові і його вчення – світле й сонячне: добрі думки –  добрі слова – добрі справи.

Послідовники пророка Зороастра стверджують, що він народився у VI ст. до н. е. (за 250 років до Александра Македонського).

Проте великий скіфсько-еллінський філософ Арістотель «чомусь» відносив епоху Зороастра за 6 тис. років до кончини свого великого вчителя Арістокла/Платона (348 р. до н. е.).

Інші античні автори говорили про його народження за 5 тис. років до Троянської війни (ХІІІ ст. до н. е.). Враховуючи, що міф про справжню Троянську війну, викарбуваний на брилах Кам’яної Могили, старший від грецького міфу щонайменше на 5 тис. років [19], отже, Зороастр жив у ХІІ тис до н.е.!

Як бачимо, розбіжності є надто великими: від VI ст. до ХІІ тис. до н. е.!

Про перші роки життя Зороастра відомо не так багато. Одні кажуть, що з 20-ти років він розпочав свій шлях самопізнання і духовних пошуків. А в 30 років отримав Божественне одкровення від Верховного Владики Ормузда (раніше він звався Ахурамазда) у вигляді священної книги «Авести» і розпочав (так само, як Будда і Христос) свою пророчу діяльність. Проте за перші 10 років проповідництва (як і Будда!) він спромігся навернути у нову віру лише свого двоюрідного брата [26].

Тоді він вирішив розпочати з правлячої еліти і навернув у свою віру (не без використання психотехнологій професійного мага) перського царя Віштаспа, запропонувавши своє бачення світоустрою та реформування вірувань, що існували за тисячі років до нього.

Як стверджує Л. Силенко, Зороастр із першої зустрічі вразив згаданого царя та його оточення тим, що тримав у руці вогненну кулю (мал. 5) і рука його «не спалювалася» [26]. Згодом він розвинув свій релігійно-пропагандистський успіх, і зороастризм набув у Персії та на підконтрольних їй територіях неабиякої популярності.

Проте його шлях до визнання та популярності не був таким уже й простим та посипаним трояндовими пелюстками. Пророку довелося пережити шалений спротив конкурентів з касти магів, посидіти внаслідок їхніх інтриг у в’язниці, але зрештою (вже після смерті) – примирити царську релігію маздеїзму із древніми вогняними традиціями магів.

Інші стверджують, що перші 30 років свого життя принц Зороастр провів у Вавилоні, але, рятуючись від війни, він був змушений перебратися до свого давнього родича, котрий правив на півдні Ірану.

Мал. 5. Рафаель (XVI ст., майстерня). Зороастр

 

Там він, начебто, і пробув понад 40 років, працюючи «магом» і «пророком». Мав трьох дружин, трьох синів і трьох дочок. Але його країна була завойована. Він змушений був разом із послідовниками тікати на північ Ірану, де і знаходить у 77-річному віці свою загибель.

Розглянувши вавилонську версію життя пророка, слід зафіксувати собі, що в ті ж самі часи у Вавилоні жив і писав свої книги по астрономії Теукр Вавилонський. Показово, що писав він санскритом (мовою аріїв) у той час, коли офіційною мовою цього царства була семіто-аккадська мова [11].

Такі ось метаморфози давньоукраїнських впливів у доісторичну епоху: Теукр – перший цар Малоазійської Трої (Троя – 1, як стверджує П. Гарачук, це українська Ольвія [9]), Теукр – жрець у Вавілоні [11], Зороастр – творець першої глобальної релігії світу [16; 20; 24; 27], коріння якої визріло на берегах Дніпра.

 

Спітама Зороастр – пророк із Золотоноші, що на Черкащині?

 

Священною книгою зороастрійців [23; 26] є Авеста (від слова – вість, новина), цілі розділи якої були переписані в іудео-християнську Біблію (без згадки про авторство Зороастра). Тут і ідея Єдиного Бога, і навіть саме слово Євангеліє (блага вість). Але це – тема окремої розмови.

Сьогодні ж звернемо увагу на те, що якимось дивовижним чином назва священної книги зороастрійців Авеста віддзеркалилась у географічних назвах Європи.

Український іраніст К. Тищенко, зокрема, привертає увагу до таких населених пунктів, як Авеста (Швеція), Авіст (Фінляндія), Авасте (Естонія), Авест (Голландія), Аваштаня (Угорщина), Обічтов (Чехія), Оваст (Італія), Авешная (Росія), Обичів (Чернігівщина), Обич (Тернопільщина), річки Обеста, озеро Опечень (Київ) [20; 28].

Проте наш філолог помиляється, вказуючи, що ці «іранізми» прийшли в Європу з Персії. Вся справа в тому, що логіка виникнення географічних назв пов’язана із приходом на вказані місця певних етносів – носіїв відповідної мови, релігії і т. ін.

На сьогодні у нас немає жодних підстав говорити про експансію персів/іранців аж до Північної та Західної Європи. Максимум, куди доходили перси, – територія Грецької Еллади. Натомість ми знаємо, що археологи знаходять сотні свідчень про присутність скіфів-аріїв по всій Євразії (мал. 1)!

Отже, висновок – на поверхні: всі ці міста і села були засновані вихідцями з України: і в Європі, і в Азії!

Більше того, за даними К.Тищенка, в народній уяві древніх іранців ім’я Зороастра (Заратуштри) пов’язане із словом «зард» – золото. Від себе додамо власну розшифровку імені пророка: «золото» + «зірка» = «Сонце», якому молилися наші предки і зірковий пророк Зороастр!

Показово, що мусульмани, які згодом витіснили зороастризм з Ірану (VIII ст. н. е.), епоху Зороастра ототожнювали із золотим віком

Якщо подивитися на українські географічні назви з відповідним корінням, то побачимо на карті м. Золотоношу (Черкащина), м. Золочів (Харківщина і Львівщина) тощо. І у зв’язку з цим правомірною виглядає версія, що насправді коріння скіфсько-сакського роду Спітами Зороастра знаходиться в Україні.

І немає особливого значення, знаходиться воно у м. Золотоноші з Черкащини, чи м. Золочеві зі Слобожанщини або Галичини. Все це – землі скіфів-саків, які й породили першу глобальну релігію – зороастризм.

Окрім того, ми можемо висловитися і з приводу таких великих розбіжностей в оцінці часу народження пророка Зороастра, який так і не став Богом, як Будда чи Христос.

На нашу думку, і Зороастр, і Будда, і Христос – це не імена, а титули кількох осіб (поколінь) жерців-пророків. Саме тому, на нашу думку, мають рацію всі, хто вказує на той чи інший час народження Спітами Зороастра.

Епоха народження найстарішого зіркового (сонячно-золотого) пророка Зороастра (ХІІ тис. до н. е.) співпадає з епохою народження споконвічного сонячного українського Даждьбога, вірні якого «чомусь» вважають, що він народився саме ХІІ тис. років до н. е. Дивний збіг, чи не так?..

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1.    Андрущенко В. П. Історія соціальної філософії. — К., 2000.

2.    Антология мировой философии. — М., 1969–1972.

3.    Белинский В. Страна Моксель или открытие Великороссии. – К., 2007.

4.    Березанська С. С. та ін. Давня історія України. – К., 1997.

5.    Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К., 2002.

6.    Бибиков С. Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта. – Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. – К., 1981.

7.    Васильев Л. С. История Востока. В 2-х т. – М., 1998.

8.    Від Трипільської культури до сучасності / за ред. В. Коцура. – К., 2004.

9.    Гарачук П. Ф. Мимо острова Буяна. – Ананьїв, 2001.

10.    Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк, 1978.

11.     Гюиз Ф. Древняя Персия / пер. с фр. – М., 2007.

12.     Даниленко В. Н. Неолит Украины. – К., 1969.

13.     Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К., 1974.

14.     Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2005.

15.     Древнеиндийская философия. Начальный период. — М., 1972.

16.     Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев. – М., 1986.

17.    Литвинов В. Д., Скорина А. П. Латинська мова. – К., 1990.

18.     Людина і довкілля. Антологія. Кн.1 (Упоряд. В. С. Крисаченко). – К., 1995.

19.     Кифишин А. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тыс. до н.е. – К., 2001.

20.     Крывелев И. А. История религий. — М., 1975–1976. — Т. 1–2.

21.     Коваль А. П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – К., 2001.

22.     Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу. – К., 2006.

23.     Кузич-Березовський І. Оріяна. Кимерія-Праукраїна. У 2-х т. – Детройт, 1979.

24.     Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любіцева О. О. Географія релігій. — К., 1998.

25.     Рагозина З. Л. История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы. – СПб., 1903.

26.     Силенко Л. Мага Віра. – Львів, 2007.

27.     Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1964.

28.     Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.

29.     Тищенко К. Наші предки знали Заратустру. – К.: УНІАН, 2009. – 21 травня. - Режим доступу: http://www.unian.net/rus/news/news-316836.html.

30.     Энциклопедический словарь (Ф. Брокгауз, И. Эфрон). – СПб., 1893.

31.     Camp Artur. March of the Titans. A History of the White Race. — USA, Ostara Publications, 1999.

32.     Herodotus. – Baltimore, 1965.

33.     Jackson A.V. Williams. Zoroaster. – New York, 1901.

 

ОСВІТА РЕГІОНУ.

ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ.

Український науковий журнал, 2009, №2

автор: В.М. Бебик, доктор політичних наук, професор, проректор Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук

видання: Всеукраїнський науковий журнал „Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації”, 2009, №2, час видання: 2009

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


24/06/2010



Время генерации (ms)= -754.807