Центр танцювальної терапії

У Центрі танцювальної терапії Університету «Україна» не тільки навчають танцям різних напрямів, а й здійснюють реабілітацію людей з обмеженими фізичними можливостями за методикою, яка була розроблена і самостійно апробована керівником центру.

111

Якщо людина хоче танцювати – нічого не може їй завадити. Навіть інвалідний візок, до якого вона прикута. Перший майстер-клас зі спортивних танців на Прикарпатті зібрав понад десяток мешканців центру соціально-психологічної реабілітації "Дивосвіт". Серед бажаючих опанувати це мистецтво є й чемпіони паралімпійських ігор. Компанію їм склали призери українських та європейських чемпіонатів зі спортивних танців. Вони у дещо незвичній ролі – практично лікарі. Адже займаються з неповносправними прикарпатцями танцювальною терапією. Марія Лазарович – поетеса з Косова. Саме вона й запросила столичних танцюристів на майстер-клас до Івано-Франківська. Навчитися акторської майстерності та професійно танцювати – давня мрія жінки. Програма навчання танцюристів на візках цілком стандартна – європейські вальси та пристрасні латиноамериканські танго, румба й ча-ча-ча. В Україні клуби танців для неспроможних поки що рідкість і є лише у кількох містах-мільйонниках.

 

Михайло САВЕЛЬЄВ: «МОЇ УЧНІ ЛЕГКО ТАНЦЮЮТЬ НА ВІЗКАХ І, ГОЛОВНЕ, ПОЗБАВЛЯЮТЬСЯ КОМПЛЕКСУ НЕПОВНОЦІННОСТІ»

Понад десять років тому, готуючи програму з повітряної акробатики, інструктор з парашутного спорту Михайло Савельєв отримав серйозну травму. Виконуючи у повітрі складну фігуру, він зіткнувся з куполом партнера на швидкості 300 кілометрів на годину. Лікарі поставили страшний діагноз – розсіяний склероз і дали першу групу інвалідності. Проте хлопець не лише самотужки став на ноги і повністю відновив здоров’я, але й активно застосовує власну методику, аби полегшити життя іншим інвалідам. Уже багато років колишній студент кафедри реабілітації Університету «Україна» Михайло Савельєв керує Центром танцювальної терапії.

 

- Моя основна професія – льотчик-випробувач, — розповідає Михайло. — Свого часу я закінчив військове авіаційно-технічне училище, служив у Забайкаллі, навіть був зарахований до групи резерву космонавтів. Після розпаду Союзу повернувся в Україну, знайшов роботу в аероклубі під Києвом – учив людей стрибати з парашутом, брав участь у показових виступах.

У травні 1997 року під час виконання «піраміди» (складної фігури, коли парашутисти синхронно віддаляються, а потім наближаються один до одного), напарник — молодий курсант — не зміг стабілізуватися. На висоті дві тисячі метрів «провалився» під мене і відкрив парашут. Я встиг лише побачити купол, що стрімко летів в обличчя, і сіпнув за кільце. Але уникнути зіткнення не вдалося. Удар був такий сильний, що стропи чужого парашуту врізалися у тіло і моментально «пропалили» комбінезон, тканина купола лопнула і деякий час я продовжував падати. Приземлившись, полежав трохи на землі, а потім поїхав дивитися відзнятий матеріал.

Через день стало зле. Вранці ноги підкосилися, я впав на підлогу і більше не підвівся. Лікарі «швидкої» одразу сказали — це інсульт. Результати подальшого обстеження у лікарні лише підтвердили вирок: гематома в районі мозжечка тиснула на нервові центри, що відповідають за рух, мову, дихання. Необхідно було терміново робити трепанацію черепа. Оскільки лікарі не гарантували стовідсоткового результату (навпаки, попередили, що я можу лишитися на все життя інвалідом), мати на операцію не погодилася. І, як виявилося, була права. Аби розсмоктати гематому, мені призначили  медикаментозне лікування. Через тиждень поставили остаточний діагноз – розсіяний склероз. При цій хворобі захисні оболонки на нервах руйнуються і вони не пропускають сигнали з головного мозку — людина поступово втрачає контроль над своїм тілом. Тобто, у перспективі мені «світило» рослинне існування.

Врятувало, мабуть, сильне бажання стати на ноги. Одразу почав себе програмувати: нинішній стан – тимчасовий. Не міг навіть уявити, як я – льотчик-випробувач — буду їздити в інвалідному візку! Доки був у лікарні, злазив з ліжка і повзав по палаті. Аби відновити мову – намагався вголос читати вірші. Проте, без материнської підтримки навряд чи викарабкався сам. Вона побувала у деяких пацієнтів із таким самим діагнозом, переконалася, що спокій, «прописаний» медиками, не дає бажаних результатів – люди не можуть себе нормально обслуговувати. Тож звільнилася з роботи, перевезла мене додому і заходилася лікувати самотужки. Кожні дві години робила масаж, щотижня возила на голкотерапію, розробляла спеціальні дієти, змушувала постійно виконувати вправи.

В інвалідний візок, який мені «виписали» у лікарні, я так і не сів. Спочатку пересувався за допомогою табуретів: ставив один перед собою і, спираючись на руки, переносив тіло. Щодня розтягувався, віджимався, застосовував елементи східної медицини. Коли служив в Улан-Уде, поряд із нашою військовою частиною був єдиний у Союзі буддійський монастир. Цікавлячись бойовими мистецтвами, познайомився з монахом, який погодився стати моїм учителем. Однак майстер дещо скорегував мої плани: «Людину можна легко вбити одним пальцем, а от вилікувати її – надзвичайно важко!». І почав навчати мене не ударам і блокам, а філософії, медитації, голкотерапії, енергетичному масажу, дихальній гімнастиці. Саме ці знання стали у нагоді – через півроку я вже пересувався, тримаючись за стінку.

Незабаром мені  запропонували вчити дітей хореографії, адже в юності я закінчив Українську академію танців, та й у гарнізоні вів відповідний гурток. Спочатку було важко. Зціпивши зуби, дві години щодня показував дітям різні елементи. Не мав права на помилку, бо вони відразу фіксували неточні рухи і повторювали їх за мною. Через деякий час помітив: тіло починає мене більше слухатися. У танці не можна розслабитися ні на мить. Доводиться увесь час стежити за положенням стопи, колін, ліктів, слухати музику, поєднувати її з рухом і одночасно працювати на публіку. Згодом, студіюючи літературу з танцювальної терапії, зрозумів, що інтуїтивно натрапив на вірний шлях. Танок нормалізує нервову систему, покращує кровопостачання тканин, зміцнює вестибулярний апарат. Саме те, що мені було потрібно!

Двох годин фізичного навантаження було вже замало.  Подався до клубу спортивних танців — там якраз проводили конкурс. Ризикнув позмагатися зі здоровими спортсменами і несподівано для себе вийшов у фінал… Згодом, під час одного зі щорічних медичних обстежень, лікар, не втримавшись,  зауважив: «Або у вас взагалі не було розсіяного склерозу, або настала тривала ремісія!». Дав другу групу інвалідності, потім третю.

Усвідомивши, яких висот я досяг, вирішив допомогти й іншим інвалідам. Та й про нову професію треба було думати. Нову вищу освіту здобув на кафедрі реабілітації Університету «Україна», деякий час працював у Всеукраїнському центрі реабілітації інвалідів. Викладав танець дорослим «візочникам», «ампутантам», діабетикам, а також дітям, хворим на церебральний параліч. Але довго тут не затримався. Хворі лікувалися упродовж обмеженого часу, потім поверталися додому. Я ж і досі переконаний, що танцювальна терапія ефективна за тривалого періоду. Скажімо, мені для відновлення знадобилося щонайменше вісім – дев’ять років.

Незабаром організував при Університеті «Україна» Центр танцювальної терапії, де нині й викладаю. Кількість студентів із фізичними вадами у моїй групі коливається від 10 до 15 осіб. Проблема в тому, що ми не маємо власного приміщення. А, скажімо, тим, хто не ходить, добиратися до спортивної зали (яку орендуємо на околиці міста), у сніг і дощ дуже важко. Тим не менше кілька років поспіль завойовуємо призові місця на чемпіонатах, конкурсах і фестивалях. Мої підопічні легко рухаються на візках і, що головне, позбавляються комплексу неповноцінності. Нещодавно навіть відсвяткували весілля однієї пари – хворої дівчини та її партнера — здорового хлопця. Переконаний, що танцювальна терапія має велике майбутнє. Працюючи з тілом, можна легко впливати на психіку хворого. Завдяки ендорфінам («гормонам радості»), які виділяє мозок, знижується больовий поріг. Людина не відчуває втоми і болю, відтак може збільшувати навантаження. У результаті підвищується лікувальний ефект.

Сьогодні наш Центр працює у кількох напрямках: танці для дітей і підлітків, спортивні танці для дорослих, танцювальна реабілітація для інвалідів і спортивні танці на візках. До нас часто звертаються фахівці, які працюють у цій сфері. Тож, плануємо випустити для них спеціальний відеопосібник. Не раз керівництво Університету «Україна» пропонувало мені захистити дисертацію, але поки що я не готовий до наукової роботи. До того ж на це потрібен час, а полишити напризволяще своїх учнів я не можу.

 

Володимир ГАЛЕГА, журналіст

http://ukrtribune.org.ua/

3 березня, 2010